Іудейська релігійна громада "Міцва"
Навчально-виховний комплекс "Міцва-613"

  • Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
  • 38 0456 353 144

Вшанування пам’яті жертв Голокосту в м. Біла Церква

Розглянувши подання відділу культури і туризму Білоцерківської міської ради, подання Іудейської релігійної громади «Міцва» міста Біла Церква, з метою вшанування пам’яті жертв Голокосту в м. Біла Церква виконавчий комітет міської ради вирішив створити робочу групу у складі:

Настіна Ольга Іванівна –заступник міськогоголови, голова робочої групи;
Антонюк Микола Анатолійович – радник міського голови, заступник голови робочої групи;
Члени робочої групи :
Андрющенко Нателла Ігорівна – виконавчий директор Іудейської релігійної громади «Міцва» міста Біла Церква Київської області (за згодою);
Бондар Анатолій Володимир – провідний бібліограф відділу інформаційно-краєзнавчої роботи КЗ БМР Білоцерківська міська централізована бібліотечна система (за згодою);
Бурлака Сергій Іванович – доцент кафедри правознавства Білоцерківського інституту економіки і управління ВМУРЛ Україна (за згодою);
Голуб Олександр Михайлович – начальник відділу планування та забудови міста управління містобудування та архітектури Білоцерківської міської ради;
Денисова Людмила Болеславівна – начальник відділу капітального будівництва Білоцерківської міської ради;
Дмитренко Олександр Федорович – голова Київської обласної організації Національної спілки художників України (за згодою);
Дубік Аркадій Сергійович – голова Білоцерківської організації Національної спілки архітекторів України (за згодою);
Ковальська Юлія Іванівна – начальник відділу культури і туризму Білоцерківської міської ради;
Колотницька Альона Володимирівна – заступник директора департаменту – начальник управління благоустрою та екології департаменту Білоцерківської міської ради;
Міщенко В’ячеслав Валерійович – Заслужений архітектор України, директор архітектурної майстерні «АММІ» (за згодою);
Найвельт Олександр Едуардович – в.о. голови Іудейської релігійної громади «Міцва» міста Біла Церква Київської області (за згодою);
Пархоменко Вікторія Миколаївна – т.в.о. начальника управління містобудування та архітектури Білоцерківської міської ради;
Стародуб Олексій Володимирович – провідний бібліограф відділу інформаційно-краєзнавчої роботи КЗ БМР Білоцерківська міська централізована бібліотечна система (за згодою);
Турій Олег Володимирович – начальник відділу інформаційних ресурсів та зв’язків з громадськістю Білоцерківської міської ради;
Чернецький Євген Анатолійович – завідувач відділу інформаційно-краєзнавчої роботи КЗ БМР Білоцерківська міська централізована бібліотечна система, кандидат історичних наук (за згодою);
Ярмола Олександр Володимирович – доцент кафедри суспільно-гуманітарних дисциплін Білоцерківського національного аграрного університету (за згодою).


Оргкомітет з вшанування пам’яті жертв Голокосту серед єврейського населення м. Біла Церква 12 травня провів чергове засідання робочої групи. Головні теми зустрічі:
1. Доцільність та необхідність вшанування пам’яті загиблих євреїв під час масових розстрілів в Білій Церкві;
2. Визначення з місцем, де буде встановлений пам’ятний знак з метою вшанування загиблим під час масових розстрілів єврейського населення Білої Церкви за часів голокосту.
В минулому столітті єврейська громада становила вагому частку громади Білої Церкви. За статистичними даними, в 1940р. населення Білої Церкви складало близько 37.000 чоловік, з них 9.268 чол. – єврейського походження. З середини серпня по кінець осені 1941р. в Білій Церкві розстріляно понад 5.000 євреїв, з яких близько 3.000 жінок та дітей.
В всесвітньо відомому меморіальному комплексі «Яд Вашем», м. Єрусалим, Ізраїль, подіям в Білій Церкві 1941р. присвячено окремий стенд. Саме Біла Церква зазнала сумнозвісної слави як місто, де сталося перше масове цілеспрямоване знищення єврейського населення.
Масові розстріли відбувалися в кількох місцях Білої Церкви. Всі ці сумні місця, а їх близько семи як в самій Білій Церкві, так й в місцинах навкруги, Білоцерківська єврейська громада визначила за мету вшанувати знаками пам’яті.
Члени комітету обговорювали кілька місць встановлення пам’ятного знаку як пріоритетні. Фаховий склад робочої групи, як-то історики, бібліографи, архітектори та художники, працівники сфери культури тощо дозволив в жвавій та змістовній дискусії визначити місце, що найбільше відповідає усім критеріям.
Вимоги були наступні:
- місце, де єврейське населення Білої Церкви мешкало компактно до подій Голокосту;
- відповідність історичним подіям, безпосереднє відношення до фатку розстрілів євреїв Білої Церкви;
- наявність простору для публічних заходів;
- зелена зона, місце, де будь-який перехожий може зупинитися та вшанувати пам'ять загиблих;
- врахування вже існуючих архітектурних споруд та планів з встановлення інших пам’ятників.
В історичному центрі міста, в районі комплексу «БРУМ», біля якого відбувся один з наймасовіших розстрілів, й планується встановити загальний пам’ятний знак.
Саме це місце робоча група оргкомітету голосуванням (8 - ЗА, 1 - ПРОТИ, 2 - УТРИМАЛИСЯ), 12 травня визначила найбільш пріоритетним, оптимальним та доречним з точки зору історичної достовірності подіям 1941р.
Підсумки засідання оргкомітету, зокрема, визначення місця для встановлення пам’ятного знаку, робоча групі підготує у вигляді рекомендації виконкому Білоцерківської міської ради, засідання якого відбудеться 23 травня, з проханням погодити це місто як «затверджене» та надати дозвіл на подальшу роботу.
Наступний крок – проведення конкурсу з ескізів майбутнього пам’ятного знаку, який передбачає й матеріальне відзначення переможця. Про це буде повідомлено окремо за результатами засідання виконкому.
Наостанок, варто зазначити, що весь обсяг фінансування бере на себе Білоцерківська єврейська громада, яка залучила ряд іноземних центрів з вивчення Голокосту.

 

З глибин пам'яті ( історія Голокосту в спогадах)

Горловецька Муся Фроймівна

м. Біла Церква, вул. Щорса, буд. 45

06.10.1938р.н.

Я не пам'ятаю як моя сімя  опинилися в Білій Церкві та як я потрапила тут до дитячого будинку. Про це я дізналася з розповідей мами. Її звали Буняк Любов Яківна.

Спочатку я з батьками жила на Далекому Сході в місті Біробіджан. Перед війною мама працювала на телефонній станції. Вона чула розмови про те, що насувається війна.Батьки вирішили переїхати в Білу Церкву, де жив брат мого батька.

 

i 001

Тут нас застала війна. Коли німці підходили до Білої Церкви, мамі сказали, що треба евакуюватися, так як вона була вагітною і була єврейкою. Спочатку вона не хотіла цього робити, бо в неї було двоє маленьких дітей, але їй сказали здати дітей до дитячого будинку, якиймали евакуювати наступного дня. Мама погодилась. Батько відвів нас до дитячого будинку, а сам пішов на фронт. Коли я поступила у дитячий будинок, нам змінили імена та прізвища, щоб вберегти нас від небезпеки. Мене записали як Швидка Нюся, а брата записали Яковом. Змінити імена та прізвища запропонувала завідуюча дитячого будинку. У нашому дитячому будинку було девятеро дітей єврейської національності. Їм також змінили імена та прізвища. Одного разу стався такий випадок: до дитячого будинку прийшла одна жінка, нагодувати свою грудну дитину. Вона почала говорити: "Здайте цих жидів, інакше я їх здам",на що їй відповіли: "Твоя дитина також тут і з нею теж може щось трапитись, тож думай що кажеш".

У нас не було зимового одягу, і коли в місті починалася стрільба, ми в чому були, в тому й вискакували й бігли до найближчого підвалу. Там працювала наша кухарка. Однією із наших рятівниць була вихователька дитбудинку «Малютка» Віра Данилівна Коптіло-Сацкова. Після війни ми з нею неодноразово зустрічалися

У три з половиною роки брат отримав поранення,у нього влучило три осколки. Це було при відступі німців. Лікарі не стали їх діставати бо вони глибоко ввійшли в тіло.

Коли війна закінчилася, мама не знала чи нас вивезли, чи ні. Але вона вирішила приїхати у Білу Церкву і дізнатися де ми. На той час ми з братом були в різних місцях: я в дитячому будинку, який розміщувався на вулиці Замковій, куди мене перевели після того як мені виповнилось чотири роки, а брат залишився в дитбудинку «Малютка».

Коли я зустрілася з мамою, я спитала її: «Де ти так довго була?.."

Після війни я навчалася на медсестру. Працювала за професією в дитячих яслях, дуже любила дітей. Брат закінчив Вищу партійну школу. Багато переїзджав по Союзу у звязку із роботою.Останні роки проживає у Білій Церкві.У мене є син, внучка та 2 правнуки.

Свідчення записали: Потьомкін Богдан, учень 31 групи;

                                   Червінчик Костянтин, учень 31 групи;

Дата інтерв’ю: 28.10.2016 р.

 

Голокост євреїв у Білій Церкві
Голокост єврейського народу під час нацистської окупації України продовжує залишатися маловивченою сторінкою історії України. Радянська історіографія ніби розчиняла цю тему в характеристиці окупаційного режиму та знищенні «мирних радянських громадян». Лише з початком політики «перебудови» та гласності в СРСР розширилися межі і глибина вивчення цієї проблеми. В умовах розбудови суверенної української держави ці дослідження набувають системного наукового характеру, зокрема щодо причин та етапів голокосту, функцій нацистських органів влади, встановлення виконавців, реакції місцевого населення на знищення євреїв, участі у ньому чи протидії йому.
Зростає роль дослідження питань, пов’язаних із Голокостом, на регіональному рівні. Заслуговують на увагу праці білоцерківського краєзнавця Ярмоли О.В. (1)
Комплексне дослідження цієї теми здійснив історик Гончаренко О.М. (2)
Зняття грифа секретності зі справ, що містяться в архівах України, зокрема в Галузевому архіві СБУ, надає дослідникам більше можливостей для аналізу форм та методів Голокосту в контексті регіональної політики окупантів, персоніфікації відповідальності за вчинені злочини, визначення ролі та функції колаборантів у цих злочинах, встановлення фактів допомоги євреям з боку місцевого населення тощо.
Якщо у Західній Україні фізичне винищення євреїв було відтерміноване у часі, то в Центральній Україні воно було здійснене майже одразу після окупації. Типовим прикладом стала Біла Церква, яка була окупована 16 липня 1941 року. Уже 5 серпня того ж року на вулицях міста був розклеєний наказ управління бургомістра під № 4 такого змісту: «Пропонується всім євреям зрістом від 12 років чоловікам та жінкам, які проживають в м. Б.- Церкві та околицях Заріччя, Роток, Олександрія з’явитись 6/VIII – ц.р. о 8 ранку в управління бургомістра для реєстрації.
Ухиляння від реєстрації буде каратись за законом воєнного часу. Бургомістр». (3)
Швидше за все, текст наказу був перекладений з німецької або був написаний етнічним німцем. На це вказує використаний для позначення віку термін «зріст». Та, власне, бургомістрат, який був утворений за три дні до прийняття цього наказу, не мав права приймати подібні рішення самостійно. Це була сфера компетенції польової жандармерії.
Начальник Білоцерківської поліції в період з листопада 1941 року по березень 1943 року Томасевич М.В. так змальовував ці події: «Зареєстровані розділились на групи на чолі із старостами, які відповідали своїм життям за наявний склад і лояльну поведінку окремих осіб. Зареєстровані повинні були носити на рукавах розпізнавальні знаки у вигляді зірок [шестикінечна зірка Давида – С.Б.] і виходити щоденно на лісозаготівельні та інші роботи, не отримуючи за це ніяких харчів. Групи євреїв, направлених на роботу, загалом нараховували близько 300 осіб.» (4)
Позбавлення євреїв з перших днів окупації будь-яких громадянських прав, якими в обмеженому обсязі продовжували користуватись інші категорії населення, шокувала більшість громадян та породила сум’яття у головах чиновників щойно сформованої місцевої влади. Запопадливий завідувач Узинського відділу громадських справ двічі звертається до однойменного відділу у Білій Церкві з питання чи можна реєструвати міжнаціональні шлюби. (5)
Відповідав за реєстрацію євреїв Білої Церкви секретар поліції Д. Колоніус.
Томасевич М.В. характеризував його як жорстокого садиста. В минулому, за радянської влади, він був репресований і відбував покарання. (6). Його основним завданням була обробка матеріалів на партійно-радянський актив та євреїв. Тобто, через нього здійснювалась підготовка до масового знищення останніх. Хоча вбивства євреїв мали місце вже з початку окупації. Так, О. Гончаренко наводить архівний документ, де йдеться про розстріл чотирьох євреїв у дворі будинку № 4 по вул. Торговій. За наказом німців їх стратив місцевий поліцейський.
Він же, будучи напідпитку, розповів своєму знайомому про участь у розстрілі комуністів і євреїв у лісі за передмістям Заріччя. Люди були доставлені сюди вантажівкою. Отримавши автомат, поліцай розстріляв три групи євреїв. В паузах між розстрілами він вживав спиртне. Опісля вони кожної ночі снилися йому. (7)
Ще до середини серпня була розстріляна група із 20 – 30 євреїв у складських приміщеннях БРУМа [торговельно-складські приміщення; абревіатура означає – Білоцерківський районний універмаг – С.Б.]. Розстрілювали німці, але за словами Томасевича М.В., участь у розстрілі брали троє поліцейських на чолі із тодішнім начальником поліції Єльшиним. Був тут і комендант поліції, походженням із німців-колоністів, який, за чутками, довго жив у Німеччині, був членом німецької компартії, але, незважаючи на це, користувався необмеженою довірою у польової жандармерії. Підготовка і самі розстріли ніколи не обходилися без його участі (8). Саме у нього були ключі від приміщення, де знаходились ув’язнені. Один із поліцейських, який брав участь у розстрілі цієї групи євреїв розповідав, що, коли він готувався до цієї акції, одна із приречених жінок звернулася до нього українською: «Що ви робите, чи є у вас серце. Ну, пам’ятайте, що ви нами розчиняєте, але ми вами замісимо» (9).
Масові розстріли відбулися 19 – 20 та 22 серпня 1941 року з прибуттям до Білої Церкви спеціального поліцейського загону – айнзацгрупи. Ці підрозділи були створені поліцією і службою безпеки ще до війни з Радянським Союзом. Кожна група складалася з чотирьох – п’яти айнзацкоманд (або зондеркоманд), чисельність яких коливалась від 500 до 1000 чол. Ці порівняно нечисленні групи фахових вбивць спромоглися за перші шість місяців війни знищити майже 500 000 чол., насамперед євреїв, а також українців, росіян, білорусів, циган та ін. Із чотирьох айнзацгруп, які мали забезпечувати «політичну безпеку» на території воєнних дій та в тилу, дві (айнзацгрупа «С» та «D») були направлені на Україну(10).
Масові страти відбувалися майже в кожному українському місті. Взагалі на Україні відомо не менше 250 місць, де проводилися масові розстріли. Головним місцем розстрілу у Білій Церкві був 7-й майданчик, розташований за містом. До війни тут була розквартирована військова частина. Приречених змушували зняти одяг, ставили на краю виритої ями і холоднокровно розстрілювали. І так шар за шаром яма наповнювалася людськими тілами. Іншим місцем масових розстрілів став 3-й майданчик. Затриманий у листопаді 1944 року поліцейський Шевченко Є.В. дав свідчення про те, що приблизно в кінці серпня 1941 року біля управління бургомістра під виглядом залучення їх до прибирання вулиць міста зібрали близько 700 осіб євреїв, серед яких були жінки, діти, старики. Їх оточили з двадцятеро поліцейських і повели на 3-й майданчик, який розміщувався за базаром, і в тирі їх усіх було розстріляно(11) .
Розстрілу підлягали всі євреї незалежно від віку. В 1988 році в США вийшла книга "The Good Old Days:The Holocaust as seen by its perpetrators and bystanders" ("Старі добрі часи: Голокост очима учасників та очевидців."). Книгу написали троє німців – журналіст Ернст Клеє, юрист Віллі Дрессен й історик Фолкер Райсс. Назва «Старі добрі часи» була обрана не випадково – так лірично назвав свій особистий фотоальбом комендант Треблінки Курт Франц. Трьохсотсторінкова книга видавалася багато разів на різних мовах.
О. Ярмола переклав спогади німецького офіцера про розстріли в Білій Церкві у перші місяці окупації вміщені на сторінках цього видання(12). Ймовірно, розстріли відбувалися на 3-му майданчику. Офіцер описує події середини чи кінця серпня 1941 року. Його військовий підрозділ розміщувався в приміщенні сільськогосподарського інституту [в тексті – «інституті генетики» – С. Б.]. Територіально 3-й майданчик розташований неподалік. А в спогадах йдеться саме про прогулянки до місця страти. Інше місце масових страт – 7-й майданчик – знаходилося набагато далі. Крім того, мова йде про територію огороджену муром із високими гратчастими воротами на вході. Саме так ззовні і виглядав 3-й майданчик. Згадуваний раніше поліцейський Шевченко свідчив, що саме тут у цей період відбулася масова страта.
Ось як німецький офіцер описував побачене: «Я бачив, що перед глибокою ямою приблизно 9 дівчат або жінок стояли на колінах. Вони були обличчям до ями. Інші 9 дівчат чекали перед будинком. Мене особливо вразили спокій і дисципліна цих людей. Позаду дівчат, які стояли навколішки перед ямою, знаходилось відповідно по два солдати на кожну людину. Це були есесівці.
За наказом старшого вони стріляли з карабінів у голови. Люди падали вперед в яму. Вони іноді переверталися. Часом було видно як відлітає верх черепа. Карателі були оббризкані кров’ю. Вони стріляли з відстані близько 5 метрів. Це була жахлива картина. Я пригадую, що старший есесівець стріляв у яму з автомата, причому він підходив до її краю…
Пізніше, коли після страти відчинили залізні ворота, я підійшов до ями. Перед могилою були місця в яких збиралася кров. Я не спускався в могилу. Могила була близько 7 – 8 метрів у довжину, близько 2 у ширину, за моєю оцінкою, початково вона була глибиною 4 метри. Вона була, коли я її того дня оглядав, ще на 2 метри від краю ями незаповнена. В цій могилі трупи лежали шарами. Мертві тіла були покриті землею.
Коли я стояв біля ями, есесівець з 3 зірками й однією балкою [відзнаки на петлицях – С.Б.] ще ходив навколо ями і пострілами добивав поранених. У цей перший вечір я побачив, як описаним мною способом було розстріляно близько 162 осіб. Щоразу розстрілювали 9 осіб. В цей час наступні 9 осіб мусили чекати, коли їх приведуть. Люди, які повинні були бути розстріляні, рухалися як процесія до цієї могили. Вони йшли тихо і спокійно назустріч смерті. За весь час страти, я бачив лише двох жінок, що плакали…
Страти відбувалися щоразу вечорами близько 18 годин. Я був десь 6 тижнів у Білій Церкві і особисто бачив 6 страт, про подальші я чув, коли мої товариші поверталися додому й казали: «Вже знову стріляють». Під час цих 6 страт, які я бачив, могло в цілому бути розстріляно близько 800 – 900 осіб. Це завжди була картина, яку я змалював. При цьому жертв завжди збиралося більше ніж тих, хто розстрілював. Я ще сьогодні згадую повну картину цього. Це було якось завжди по-особливому, коли жертви перекидалися й падали в яму. Жертви звалювалися нерівномірно, а іноді хиталися, іноді падали в яму без усякого порядку. Я сам тримав у руці шматок шкіри з голови з волоссям із сивиною, що лежала недалеко від могили. Це було першого вечора, коли я був біля ями. Спочатку були розстріляні жінки. Наскільки я можу пригадати, я бачив 2 дітей»(13).
У згаданому джерелі описано ще один жахливий епізод розстрілу малолітніх єврейських дітей у Білій Церкві 20 серпня 1941 року
Про це йдеться у повідомленнях кількох євангелічних та католицьких військових священиків, адресованих командуванню 295-ї піхотної дивізії, підрозділи якої квартирували у Білій Церкві. В них говориться, що німецькі солдати звернули їхню увагу на те, що в одному з будинків знаходяться близько дев’яноста дітей у віці від кількох місяців до 7-ми років. Їхні батьки були розстріляні напередодні. Діти знаходилися в нестерпних умовах. Вони «лежали або сиділи на підлозі, покритій нечистотами. Мухи сиділи на ногах та нижніх частинах животів напіводягнених дітей. Деякі старші діти (2-, 3-, 4-х років) дряпали вапняний побіл на стінах та їли його. Двоє чоловіків, із вигляду євреї, намагались почистити кімнату. Повітря було наповнене бридким смородом, маленькі діти, особливо ті, яким було декілька місяців, постійно плакали й стогнали» (14).
У сусідній кімнаті було ще декілька жінок. Одна з них тримала на руках немовля. Відносно них,– йшлося у повідомленні,– ще мало бути встановлено, чи належали вони до євреїв. Будинок охороняв український юнак віком 16 – 17 років озброєний палкою (в іншому документі рушницею).
Солдати повідомили священикам, що безперервний дитячий плач лунав з обіду вчорашнього дня. Того ж дня звідси вже було відправлено три вантажівки з дітьми. Їх супроводжував співробітник СД.
Водій вантажівки розповів, що це були діти вже розстріляних євреїв, а також дорослі євреї, які мали бути транспортовані на розстріл. Побачене, судячи з документів, шокувало навіть звиклих до крові німецьких солдат. Один із них згадував, що він сам має дома дітей.
Про все побачене священики повідомили ортскоменданта. Але оскільки це питання було у віданні фельдкомендатури, то вони направилися туди. Проте відповідальної особи там не виявилось, і вони повідомили письмово начальника гарнізону – командира 295-ї піхотної дивізії. Далі питання з’ясовував з представниками СД начальник штабу дивізії підполковник Гроскурт. Він навіть послав запит командуванню армією. Фельдмаршал фон Рейхенау підтвердив необхідність розстрілу дітей, заявивши: «Фактично я вирішив, що акція, яка розпочалась одного разу, має бути доведена до кінця належним чином».
Крім повідомлень священиків, у книзі розміщений протокол допиту оберштурмфюрера СС А. Хефнера. Його зміст не може залишити байдужим: «Блобель наказав мені розстріляти дітей, – свідчив А. Хефнер. – Я спитав: «Хто саме буде розстрілювати?» Він відповів «Ваффен СС». Я запротестував: «Це зовсім молоді люди. Як ми зможемо пояснити їм, за що вони розстрілюють маленьких дітей?» На це він мені відповів: «Тоді беріть своїх людей». Я знову заперечив: «Як же вони це зроблять, коли у них самих є маленькі діти». Ця суперечка тривала близько 10 хвилин. Я запропонував, щоб дітей розстріляла українська поліція, підпорядкована фельдкоменданту. Жодна із сторін на це не заперечила.[…]
Солдати вермахту встигли заздалегідь вирити яму. Дітей привезли на гусеничному тягачі […]. Українці стояли навколо, вони тремтіли. Дітей зняли з тягача. Їх ставили над ямою і розстрілювали, так що вони падали прямо в яму. Піднявся неймовірний крик. Цю картину я не забуду ніколи в житті. Мені тяжко про це говорити. Особливо врізалась в пам'ять маленька білява дівчинка, яка схопила мене за руку. Її теж розстріляли. Яма була недалеко від гаю. Розстріл відбувався о пів на четверту – о четвертій пополудні наступного дня після переговорів з фельдкомендантом. У деяких дітей стріляли по 4 – 5 разів, доки ті не вмирали» (15).
Опис цього розстрілу не може залишити читача байдужим. Цей епізод міститься в багатьох джерелах з історії Голокосту. Умисно чи ні, вбивць названо узагальнююче – «українці». Це створює ілюзію, що українці у своїй масі були не просто антисемітами, але й безпосередньо причетні до масового винищення єврейського народу. Коментарі на сайтах, де розміщені ці документи, зайвий раз підтверджують цю завідомо неправдиву тезу.
Аргумент А. Хефнера про те, що кати з айнзацгрупи не можуть стріляти у маленьких дітей не відповідає дійсності. Адже у бесіді зі священиками водій вантажівки розповів, що діти вивозилися на трьох автомобілях на розстріл за день до цього. А в попередньому фрагменті цитованої книги німецький офіцер згадував, що на власні очі бачив розстріл дітей.
Власне, священики порушили питання про дітей, бо вони допускали якесь свавілля з боку української міліції [ так на початку окупації часто іменували українську допоміжну поліцію – С.Б.]. З’ясувавши, що діти утримуються за рішенням компетентних нацистських органів, які чомусь допустили збій, вони прагнули надати цьому процесу організаційно затверджених форм. Жодного протесту щодо страти немовлят з їхнього боку не було заявлено.
Зауважимо, що Томасевич М.В. досить детально описував випадки розстрілів євреїв, до яких були причетні поліцейські. Він же зазначав, що масові розстріли здійснювали німці, а саме спеціалізовані на масових вбивствах айнзацгрупи. Лише за прямим наказом німецьких командирів поліцейські могли брати участь у розстрілах. Про розстріл дітей за участі поліції він не згадував. Зауважимо, що такий факт не міг залишитися невідомим.
Післявоєнне слідство детально з’ясовувало участь колабораціоністів у встановленні нацистського «нового порядку». До вищої міри покарання засуджувалися особи, які доносили на євреїв, що мало наслідком їхню смерть. Залишити такий факт повз увагу радянських каральних органів було нереально.
Варто звернути увагу й на те, що термін «українська поліція» має більше територіальне значення, ніж національне. Адже до її складу входили не лише українці, але й представники інших національностей, зокрема фольксдойче, які користувалися найбільшою довірою німців.
Допускаємо, що під час допиту А. Хефнер намагався відвернути відповідальність від себе та своїх поплічників за знищення дітей. Адже згадуваний у тексті штандартенфюрер СС, начальник зондеркоманди 4-а Пауль Блобель, який також командував знищенням євреїв у Бабиному Ярі в Києві та Дрогобицькому Ярі під Харковом, після війни був засуджений у ФРН до смертної кари через повішання. Вирок було виконано у 1951 році.
А сам А. Хефнер на процесі в Дармштадті в 1967–1968 рр. був засуджений лише до 9 років тюремного ув’язнення. Помер в 1999 році. (16)
Місцем розстрілу в Білій Церкві був також двір тюрми. В місті було дві тюрми, одна – по вул. Підвальній, інша – по Піонерській. В 1941 році функціонувала лише перша. Тут розстрілювали поодинці євреїв, а також тих арештованих, яких СД чи жандармерія вважали за потрібне знищити простіше і швидше. (17)
Про один із таких епізодів свідчив Томасевич М.В. Під час допитів він розповів, що взимку 1942 року арештовані готували втечу. Про це стало відомо через зрадника, який сподівався таким чином заслужити собі звільнення. Після короткого розслідування трьох осіб було розстріляно на подвір’ї тюрми (18). У ці тюрми звозилися та приганялися бідолахи не лише з Білої Церкви, а й з сусідніх районів.
Той же Томасевич М.В. розповів, що розстріли проводилися гестапівцями або жандармами в залежності від того, за ким значився засуджений. Проте траплялось, що розстріл здійснював слідчий з політичних справ Б. Сухаревський. Він сам говорив, що розстріляв на подвір’ї тюрми двох євреїв(19) .
Зазвичай допит заарештованих поодиноких євреїв проводив секретар поліції Колоніус. «Допит супроводжувався садистським знущанням над арештованим. – згадував Томасевич М.В. – Колоніус терпіти не міг євреїв. Він виходив із себе, його по-звірячому вирячені на лоба очі вилізали із орбіт ще більше, він кричав і, якщо арештований робив найменшу спробу заперечувати, Колоніус бив його по обличчю гумовою трубкою. Закінчивши «допит», він, як правило, увечері, іноді дуже пізно, у супроводі поліцейського відводив свою жертву до приміщення, що розміщалося на розі Рокитнянської і Торгової вулиць, звідки ніхто із заарештованих не повертався». (20)
Іншим разом Томасевич М.В. став свідком допиту одного арештованого єврея. Колоніус витягнув у нього із кишені записника, де був перелік населених пунктів, і запропонував йому написати, що там знаходяться комуністичні осередки. Після цього він самовдоволено посміхаючись, показував запис у блокноті і говорив: «Ось вам шпигун. Він відвідав цілий ряд сіл і мав тісний зв’язок з партійними організаціями». Насправді ж, як з’ясувалося, цей чоловік був військовополоненим, який з Лівобережжя пробирався до себе додому в Рокитнянський район на Київщині. Перелік у блокноті населених пунктів – це його маршрут, а приписку про те, що тут знаходяться комуністичні осередки, він зробив на пропозицію Колоніуса, який хотів нібито звірити почерк. (21)
З перших днів окупації за «порядок» у місті в першу чергу відповідала польова жандармерія, якій підпорядковувалася поліція. З просуванням сил вермахту далі на схід, у грудні 1941 року польова жандармерія вибула з Білої Церкви. На зміну їй прийшла фельдкомендатура. Саме в її стінах вирішувалися долі арештованих. Там проводились допити, вівся облік, приймалися рішення про розстріл. (22)
Міста першими пізнали, що таке расова політика гітлерівців. 29-30 вересня в Києві було страчено близько 34 тисяч євреїв. Якась кількість уцілілих спробувала переховатися у родичів чи довоєнних знайомих у містечках та селах. Їх виловлювали по дорогах, арештовували, а далі чекало одне… Дехто на цьому ще й наживався. Ходили чутки, що начальник Узинської поліції виловлював євреїв на дорогах під час ночівлі, але за золоту монету в 5 карбованців звільняв арештованого, щоб наступного дня знову його арештувати й отримати новий викуп. (23)
В архівах збереглися списки євреїв, які знаходилися в тюрмі станом на 23 грудня 1941 року. Всього їх було на той час 42 особи. Із них 12 чоловіків, серед яких найстаршому було 75 років, а наймолодшому – 19. 26 жінок, найстаршій з яких було 51 рік, наймолодшій – 10. (24)
Коли в тюрмі кількість арештованих євреїв досягала 20 осіб, з’являлися німці із фельдкомендатури й на автомашині відвозили на 7-й майданчик, де й розстрілювали. Такі періодичні розстріли були в останні місяці 1941 року та січні–лютому 1942 -го. (25)
Одним із завдань допоміжної поліції було виявлення євреїв. На початку окупації поліція розміщалась у приміщенні бургомістра, на нижньому поверсі в одній великій кімнаті. В цій же будівлі розміщалась й німецька польова жандармерія. (26)
В державному архіві Київської області зберігся звіт про діяльність поліції від 16 грудня 1941 року за підписом Д. Колоніуса. В ньому йшлося про те, що на той час в Білій Церкві проживало три єврейки і троє єврейських дітей. Але були ще й такі, що мали українські паспорти. Зокрема, дружина відомого комуніста, завідувача торговим відділом у радянські часи Яблонського. «У свій час, – доповідає Д. Колоніус, – вона була направлена до доктора Гільда, але він знайшов, що доказів того, що Яблонська українка не досить». (27)
Інформацію про вцілілих євреїв збирали через завербованих таємних агентів та населення. У матеріалах справи Томасевича М.В. є свідчення агента Шутенка І.В., який видав поліції трьох жінок-єврейок, яких невдовзі німці розстріляли. (28)
Зазначимо, що самого Шутенка І.В. після арешту в 1944 році було заарештовано і засуджено до вищої міри покарання – розстрілу, яка згодом була замінена виселенням на каторжні роботи строком на двадцять років з поразкою у політичних правах на 5 років. (29)
Знаходилися й донощики серед населення, які добровільно виконували розпорядження гітлерівців, бажаючи вислужитися перед ними. Так, Томасевич М.В. свідчив про те, що навесні 1942 року до нього явився із заявою власник ресторану № 1, який був розміщений на вокзалі. В заяві він вказував на те, що комірницею ресторану працює єврейка Відман. Він застерігав поліцію про небезпеку її перебування на цій роботі, оскільки на залізничній станції скупчуються військові ешелони за якими можна вести спостереження і в потрібний момент сигналізувати «жидо-більшовицькій розвідці» (30).
В кінці лютого 1942 року, з появою в місті жандармерії на чолі з лейтенантом Фішером та майстром Траубом, переслідування євреїв раптом припинилося. Їм було дозволено жити в місті в районі базару, де для них відводились певні будинки(31) . Сюди ж поселились і звільнені з тюрем та інших місць ув’язнення, а також ті хто переховувався де-інде.
Поліція, за наказом жандармерії, запровадила облік всіх євреїв, котрі проживали у місті. Так продовжувалось до половини чи до кінця березня 1942 року, коли жандармерія дала місцевій поліції наказ негайно заарештувати всіх євреїв. Тоді було ув’язнено близько ста осіб.
До обох білоцерківських тюрем почали приводити євреїв і з інших районів.
Обидві тюрми скоро переповнились. Невдовзі кількість в’язнів подвоїлась за рахунок українців, які мали родинні зв’язки з євреями аж до третього покоління. Це викликало у поліції сумніви, згадував Томасевич М.В. Але начальник жандармерії Фішер, особисто перевіривши списки, заявив, що українці, які мають кровний зв'язок з євреями, згідно з циркулярами та расовою політикою Німеччини підлягають фізичному знищенню. На другий чи третій день після цього, арештовані у супроводі поліцейських та жандармів були доставлені на 7-й майданчик. Очевидець подій згадував, що машини грузли у весняній багнюці, то ж людей вивантажили з них і пішки погнали до місця розстрілу. Там німець-кат наказав своїм жертвам лягти долілиць на трупи, Що лежали ярусами, а потім, йдучи по краю виритого котловану, стріляв у них зверху. Кількість розстріляних тоді становила близько п’ятисот осіб. Рили могили-котловани й закопували розстріляних військовополонені з білоцерківських таборів. (32)
Тієї ж весни 1942-го до Білої Церкви звезли євреїв з усього округу, яким вдалося до цього часу вижити. Серед двохсот осіб були жінки, діти, літні люди. Вже за добу до розстрілу їм було наказано повністю роздягнутися. Як й інших, їх вивезли за місто на 7-й майданчик, де всіх розстріляли. (33)
Ці свідчення Томасевича М.В. підтвердив під час допитів затриманий у 1944 році поліцейський Зюлковський П.С. (34)
Слід зазначити, що в місті загинула певна кількість євреїв-військовополонених, які перебували на території двох таборів, розташованих на території 5-го та 7-го майданчиків. Одна із очевидців, яку німецький лікар ідентифікував як єврейку, залишила спогади про перебування в таборі. «Особливо важко приходилось євреям. – свідчила ця жінка, якій чудом вдалося вижити. – Їх запрягали у тачки і підганяли імпровізованих коней, б’ючи по чому попаде нагаями, палицями та зброєю. Такої роботи багато хто не витримував та гинув на місці. Інших же 250 чоловік 7 листопада вивели з підвалу і розстріляли на території табору».(35) 
Майно розстріляних мало бути зібране й обліковане. «Бургомістрам належить зібрати серед жидівського майна, – йшлося у листівці ортскомендатури до бургомістрів округу від 16 жовтня 1941 року, – одіяли, чоловічий одяг усіх видів, білизну, взуття, заступи, лопати, топори, опценьки, пили та ручне приладдя, що ним можна ці речі виробити та передати до міської комендатури міста Білої Церкви» (36).
15 жовтня 1941 року газета «Дзвін волі» опублікувала оголошення від ортскомендатури, в якому йшлося про те, що все майно євреїв, є реквізоване владою й ніхто не має права брати його самовільно. «Тому, хто будь-що взяв, пропонується у термін до 13 листопада повернути все до комендатури бургомістра. Невиконання цього буде каратися як злочинство та грабування»,– йшлося у повідомленні. (37)
Конфісковані речі зберігались у коморі, яка розміщалась в будинку бургомістра. Спочатку вона була у підпорядкуванні польової жандармерії, після її від’їзду, перейшла у відання управління бургомістра. Речі, які в ній знаходилися, були описані. Вони відпускалися німцям та фольксдойчам за розпорядженням бургомістра. (38)
Здавалося, що гітлерівці прагнули позбутися навіть пам’яті про перебування євреїв на українській землі. На початку березня 1943 року вони віддали наказ про демонтаж єврейського цвинтаря. «Плити й надгробні пам’ятники повинні бути розбиті, а камінь як будівельний матеріал, складений штабелями.»(39) До цієї роботи були залучені десятки осіб з міста та передмість Олександрії, Заріччя, Роток, дроворуби та арештанти. (40)
Ця робота була під пильним наглядом бургомістра Майківського Г.М. Нарешті, 17 квітня він доповів гебітскомісару Штельцеру, що доручення виконано, цвинтар демонтовано, в штабелі укладено 2700 м небитого каміння та ще 300 м – битого. (41)
Між українськими і єврейськими істориками триває суперечка з приводу того, скільки українців брало участь у переслідуванні єврейського населення. Була це маргінальна група злочинців і пристосуванців чи антисемітизм був властивий більшості українського населення? Виглядає, що жодне з цих тверджень не має цілковитої рації. Твердити, що всі українці були антисемітами, так само несправедливо, як звинувачувати усіх євреїв у злочинах більшовицької влади. Адже саме таку прив’язку намагалися зробити гітлерівці, постійно використовуючи термін «юдо-комунізм».
У цілому гама відчуттів місцевого населення була широкою: від виразного осуду розв’язаного проти євреїв терору – до солідарності або навіть безпосередньої участі в екзекуціях. На прикладі Білої Церкви, ми можемо стверджувати, що останніх було одиниці. Натомість, знайшлося чимало людей, які, ризикуючи життям, намагалися будь-що допомогти вижити своїм сусідам, знайомим, а то й зовсім незнайомим євреям.
В архівних документах простежується, що єврейські сім’ї, від’їзджаючи в евакуацію, залишали свої помешкання та майно на догляд сусідів, які наскільки могли дбайливо охороняли його. (42)
За переховування євреїв загрожувала смертна кара, оскільки вони вважались расовими та політичними ворогами ІІІ Рейху. Німці влаштовували показові покарання тих, хто їх переховував. Але не зважаючи на це, ризикуючи життям, чимало білоцерківців допомогали євреям. Так, під час обшуку в одному із будинків на Заріччі в кінці літа 1942-го поліцейський Еске знайшов у печі єврейку (43) . Шансів вижити в неї не залишалося. Що стало з тими, хто допомагав їй переховуватись, нам не відомо.
Красномовною є стаття згадуваного вже секретаря поліції Д. Колоніуса, який у газеті «Дзвін волі» твердив, що чимало мешканців нашого міста переховувало євреїв. «У нас на Заріччі і на Ротку є такі «женщини», – писав Д Колоніус,– такі милосердні та жидолюбиві, що й зараз дають притулок жидам та большевикам.[Стаття опублікована у липні 1942 року – С.Б.]. Виявити цих зрадників білої раси значить виконати свій обов’язок щодо спокою» (44).
За підтримки земляків окремим жертвам нацистів вдалося врятуватися. На Стіні Пошани в Яд Вашем – Меморіальному комплексі Катастрофи і героїзму єврейського народу в Эрусалимі – роміщені прізвища 15 білоцерківців, які зараховані до числа «праведників народів світу» – тих хто рятував євреїв під час Голокосту. Ось історія декого із них.
З початком німецької окупації Одарка Шутенко з дочками Таїсієї та Валентиною намагалися евакуюватися з Києва на схід. Проте, дороги вглиб країни виявилися заблокованими, і їм довелося повернутись додому – в Білу Церкву. Пізніше вони переїхали в село, в дім матері й вітчима Одарки – Мотрі та Івана Ромич. По дорозі вони познайомились з єврейкою Бертою Мосякіною з Кіровограда, яка попросила їх про тимчасовий притулок для себе та п’ятирічної дочки Ади.
Одарка запропонувала Берті відправитись разом з ними в село Трушки. Іван і Мотря вирішили, що надійніше буде сховати Берту, так як зовнішність може видати її, а п’ятирічну Аду вони представили всім як свою осиротілу небогу. У повітці для Берти приготували схованку у сіні. Там вона проводила дні, а на ніч перебиралася до хати.
Берта дізналася, що чоловік Одарки, Володимир Шутенко, був комісаром партизанського загону й секретарем підпільного райкому компартії Білоцерківського району, а сама Одарка – зв’язковою загону. Мати і вітчим Одарки знали про її антифашистську діяльність і підтримували її.
8 серпня 1943 року німці разом з місцевими поліцейськими прийшли в дім й заарештували Одарку й Івана. Потім вони підпалили хату і Мотря Ромнич, яка було хворою й не могла самостійно рухатись, загинула у вогні. Дочок Одарки, Таїсії й Валентини, і дочки Берти, Ади, на той час не було вдома, вони гуляли на річці.
Сусід Микола Кравченко надав їм притулок у хаті своєї тітки, Софії Паценко, де й сам жив на той час. Він розповів дівчатам, що хата спалена, і був дуже вражений, коли ті повідомили йому що у повітці ховається єврейська жінка. Микола й Софія кинулися до запертого сараю, визволили звідти Берту й взяли її до себе в хату. Берта й Ада залишились у Софії Паценко, яка ховала їх аж до визволення району 1 січня 1944 року.
Як покарання за антифашистську діяльність Одарка Шутенко й Іван Ромич були заживо поховані неподалік від Володарки.
23 жовтня 2000 року Яд Вашем удостоїв Одарку Шутенко і її дочку Таїсію Шутенко-Форсюк, Івана й Мотрю Ромич, Миколу Кравченка й Софію Паценко почесними званнями «Праведник народів світу». Ось так, ціною двох життів, ризиком смерті для ще зовсім юних людей були врятовані дві єврейки – мати й дочка.(45) 
А ось іще одна історія двох білоцерківських родин – української Костюшко та єврейської Мясковських й Горобцових. Олександр Костюшко, його дружина Марія та троє їхніх дітей мали друзів – Анну Мясковську, її батьків та дітей Григорія та Міндлю Горобцових. Ця єврейська сім’я допомогла Костюшкам в 1930-ті роки, коли лютував голод.
З початку окупації і переслідування євреїв, члени сім’ї Костюшко прагнули зробити все, що було в їх силах, щоб відплатити своїм друзям-євреям і хоч-якось допомогти їм у біді. Вони приносили їжу спочатку їм додому, а потім, коли Григорія відправили на примусові роботи, пробували передавати харчі в табір. Згодом Григорію вдалося втекти з табору, знайти свою матір, і разом з нею покинути місто.
Після блукання округою вони добралися до Василькова, переховувалися в покинутих будівлях та на кладовищах, доки геть знесилені не зустріли Параску Погорілу, молоду вдову і матір трьох дітей. Параска сховала їх у себе вдома і впродовж двадцяти місяців ділила порівну свої мізерні харчі між своїми дітьми та підопічними євреями. Щоб полегшити тягар, який випав на плечі Параски, Григорій іноді покидав свій притулок і знаходив тимчасовий підробіток у навколишніх селах.
У жовтні 1943 року Григорій в чергове відправився в пошуках заробітку й знайшов роботу на декілька тижнів у сусідньому з Васильковом селі. Проте, коли він зібрався повернутися в дім Параски, цьому завадили запеклі бої між німецькою та радянською арміями, які йшли під Васильковом, і в результаті яких 6-го листопада місто було звільнене. Не маючи іншого вибору, Григорій повернувся у Білу Церкву до сім’ї Костюшків, де несподівано для себе зустрів свого дядька, Леоніда Горобцова, який з серпня 1943 року ховався у підвалі будинку Костюшків.
Протягом місяця дядько з небожем залишались в підвалі Костюшків, які віддано турбувались про них. Але неспокій за долю матері змусив Григорія відправитися на її пошуки. Проте йому не вдалося перетнути лінію фронту, і, повернувшись до Білої Церкви, він упав знесилений прямо посеред вулиці. Григорія знайшов і підібрав Микола Навроцький, друг сім’ї Мясковських ще з довоєнних часів. Весь останній місяць перед звільненням міста Микола разом з дружиною переховували Григорія у себе вдома і турбувались про нього.
Після війни Григорій, його матір та дядько Леонід поселилися в Києві і зберігали дружні відносини з своїми рятівниками.
30 листопада 1997 року Олександр і Марія Костюшко, їх син Петро, Параска Погоріла, а також Микола Навроцький та його дружина були нагороджені почесними званнями «Праведник народів світу». (46)
Ми не знаємо, скільки насправді було врятовано євреїв безіменними героями. Одні вважали, що вони просто виконували свій громадянський обов’язок, інші, зважаючи на хвилю антисемітизму, яка піднялося одразу після війни, воліли про це краще мовчати.
Надзвичайно складним є питання встановлення кількості жертв Голокосту в Білій Церкві. Допоміжна поліція облік розстріляних не вела. Облік виявлених євреїв, який вів Колоніус, не зберігся. Документація німецьких окупаційних органів не виявлена.
Не добавляє ясності в цьому питанні й «Акт про звірства німецько-фашистських загарбників в м. Біла Церква», складений на другий день після визволення міста, – 5 січня 1944 року комісією під головуванням старшого лейтенанта Котова В.П. і членів: лікаря білоцерківської поліклініки Горохова В.В. та жителя м. Біла Церква Євчука А.С. Акт засвідчив, що поряд з табором військовополонених № 334 під назвою 7-й майданчик, гестапо встановило загорожу з колючої проволоки площею 100м х 75м з одним входом. На цьому, відкритій з усіх сторін ділянці, й проводились масові розстріли. Мешканці міста Катусенко І. Я. та член комісії Євчук А.С. [під час окупації перший працював слюсарем у таборі, другий – кочегаром – С.Б.], розповіли, що в загорожі були вириті три ями розміром 50 м на 3 м і глибиною 2 м кожна. Жертв привозили сюди на автомобілях двічі на тиждень і по двоє заганяли до ями, на краю якої стояв кат, який змушував жертву лягти й стріляв їй у голову. Заповнення цих ям-ровів, за їх твердженням, розпочалося з весни 1942 року. Всього в них знаходились 4200 – 4500 трупів розстріляних чоловіків, підлітків, дітей, жінок з грудними дітьми. Щоб замести сліди своєї злочинної діяльності, в серпні 1943 року гітлерівці викопали трупи з ям, склали їх в купу, облили горючою речовиною і спалили. Ті трупи, яких не можна було витягнути, спалювали в ямах. (47)
Очевидно, що в цій братській могилі були останки й інших категорій розстріляних громадян, проте, без сумніву, переважали євреї. Зазначимо, що названа комісія склала акт лише на основі показів двох осіб. Ексгумація останків не проводилась. Що лягло в основу визначення кількості жертв – особисті спостереження, перекази свідків чи інше, – невідомо.
Це місце навіть не було якось позначене, не те що увіковічене для нащадків. Інші місця масових розстрілів до акту навіть не потрапили. Але ж не менше тисячі розстріляних залишились навічно на 3-му майданчику, десятки в Голіндерні та інших місцях. Виходить, що євреї постраждали спочатку від нацистів, а потім від радянської влади, яка зробила вигляд, що не помітила їхньої трагічної долі в цій війні.
О.М. Гончаренко вважає, що кількість євреїв, які загинули у Білій Церкві під час окупації, складає близько 4500. (48) Це становить майже 50% єврейського населення міста в порівнянні з довоєнним періодом, що відповідає у відсотковому вимірі відповідним оцінкам по Київщині та Україні. На 1939 рік за офіційними джерелами в Білій Церкві мешкало 9284 єврея. (49)
Проте, так як Біла Церква була центром округу (гебіта), то сюди звозили євреїв й з інших районів. Окрім того, це число зростає, враховуючи страти євреїв у двох концтаборах, розташованих на території міста. Отже, на мою думку, кількість знищених під час окупації євреїв на території Білої Церкви є більшою від вище зазначеної і складає понад 5000 тисяч осіб.

Бурлака С.І., канд. істор. наук

1) Ярмола О. Білоцерківська поліція (1941 -1943 рр.) // VIII Краєзнавчі читання імені о. Петра Лебединцева. 18 жовтня 2011 р. – Біла Церква, 2008. – С. 11 – 18; Ярмола О. Повідомлення військових священників про ростріл дітей  в Білій Церкві у серпні 1941 року (переклад з нім.)// XI краєзнавчі читання імені о. Петра Лебединцева. – Біла Церква. – 2012. – С. 27 – 32. 

2) Гончаренко О.М. Нацистський геноцид євреїв Білої Церкви. Факти та наукові інтерпретації // Юр’ївський літопис. – 2006. – № 5. – С. 32 –  44; Гончаренко О.М. Голокост на території Київщини: загальні тенденції та регіональні особливості (1941 – 1944 рр.): Автореф. дис… канд. іст. наук. 00.07.01/ Черкас. нац. ун-т ім. Б.Хмельницького. – Черкаси. – 2005. – 20с.

3) ДАКО. – Ф.2225.- Оп.1. – Спр.1. – Арк.63.

4) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.132.

5) ДАКО. – Ф.2225.- Оп.1. – Спр.555. – Арк.20.

6) Там само. – Арк.110.

7) Гончаренко О.М. Нацистський геноцид євреїв Білої Церкви. Факти та наукові інтерпретації // Юр’ївський літопис. – 2006. – № 5. – С. 35.

8) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.132.

9) Там само. – Арк. 133.

10) Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації XIX – XIX ст.: [Навч. Посіб. для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студ. іст. ф-тів, вузів, вчит.]. – К.: Генеза, 2000. – С.360.

11) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.186.

12) Див.: Спогади німецького офіцера про розстріли в Білій Церкві у перші місяці окупації (переклад з німецької Олександра Ярмоли)// ІХ Краєзнавчі читання імені о. Петра Лебединцева. 22 грудня 2011 р. – Біла Церква, 2011. – С.28 – 31.

13) Див.: Спогади німецького офіцера про розстріли в Білій Церкві у перші місяці окупації (переклад з німецької Олександра Ярмоли)// ІХ Краєзнавчі читання імені о. Петра Лебединцева. 22 грудня 2011 р. – Біла Церква, 2011. – С.29 – 30.

14) Ярмола О.В. Повідомлення військових священників про розстріли дітей в Білій Церкві у серпні 1941 року (переклад з нім.)// ХІ Краєзнавчі читання імені о. Петра Лебединцева. 24 квітня 2012 р. – Біла Церква, 2012. – С. 28.

15) http://www1.yadvashem.org/yv/ru/education/documents/belaya_tzerkov_200841.asp

16) Круглов А. Трагедия Бабьего Яра в немецких документах. – Днепропетровск: Центр «Ткума»; ЧП «Лира ЛТД», 2011. – С.138

17) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.134.

18) Там само. – Арк.133 зв.

19) Там само. – Арк.134.

20) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.134 – 134 зв.

21) Там само. – Арк.135.

22) Там само. – Арк.135.

23) Там само. – Арк.135 зв.

25) Там само. – Арк.135 зв

26) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.

27) ДАКО. – Ф.2331.- Оп.1. – Спр.22-а. – Арк.6.

28) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.185.

29) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.3. – Арк.248 – 248 зв.

30) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.40.

31) Там само. – Арк.135 зв.

32) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.136 зв. – 137.

33) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.108 зв. – 109.

34) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.162.

35) ЦДАГОУ. – Ф.166. – Оп.3. – Спр.258. – Арк. 38 – 40.

36) ДАКО. – Ф.2225.- Оп.1. – Спр.2. – Арк.62.

37) Від Ортскомендатури // Дзвін волі. – 1941. – № 6. – 15 жовтня.

38) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.118.

39) Там само. – Арк.118.

40) ДАКО. – Ф.2225.- Оп.1. – Спр.754. – Арк.2.

41) Там само. – Арк.3.

42) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.112 зв.

43) Там само. – Арк. 108.

44) Колоніус. До річниці визволення м. Білої Церкви // Дзвін волі. – 1942. – № 37 (52). – 16 липня. – с.2.

45) www.db.yadvashem.org

46) www.db.yadvashem.org

47) Київщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 // Збірник документів. – К., 1963. – С.344

48) Гончаренко О.М. Нацистський геноцид євреїв Білої Церкви. Факти та наукові інтерпретації // Юр’ївський літопис. – 2006. – № 5. – С. 37.

49) Гончаренко О.М. Реакція української інтелігенції на Голокост: Моделі ситуативної поведінки // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ. – 2004. - №1/2 (22/2

 

 

Матеріали допитів начальника поліції Білої Церкви під час нацистської окупації в 1941 – 1943 роках М.В. Томасевича – важливе свідчення голокосту євреїв на Білоцерківщині
«Що ви робите, чи є у вас серце. Ну, пам’ятайте, що ви нами розчиняєте, але мивами замісимо» - останні слова жінкиєврейки перед розстрілом на території БРУМу.
Протоколи допитів начальника поліції м. Біла Церква під час нацистської окупації Томасевича М.В., які містяться в Галузевому державному архіві СБУ, суттєво доповнюють наші знання з історії міста часів Другої світової війни, зокрема тотального винищення євреїв згідно расової політики гітлерівської Німеччини. Допити проводились слідчими білоцерківського відділу НКДБ в період з 29 вересня 1944 р. по 16 січня 1945 р. Всього в матеріалах справи містяться сім протоколів допитів та очних ставок.
Звичайно, частина наведених ним фактів, в першу чергу, щодо характеристики окремих осіб, їх участі у злочинах, потребують детальної перевірки. Ми маємо зважати на умови і час (в історичному аспекті), в яких були добуті ці свідчення.
Томасевич Михайло Васильович народився в 1884 році в Тернопільській області. За національністю – українець, безпартійний, мав вищу освіту. В 1915 році закінчив Костянтинівське артилерійське училище в Петрограді, а в 1918 році – юридичний факультет Київського університету. Служив у царської армії в званні прапорщик. До окупації міста нацистами працював учителем 11-ї школи. Начальником поліції був призначений в листопаді 1941 року, вже третім по рахунку, за рекомендацією бургомістра Майківського Г.М, який знав його по попередній роботі, і перебував на цій посаді до березня 1943 року. Склав присягу на вірність нацистам та отримав звання компані-фюрер(1).
Присягу складали всі поліцейські. Томасевич М.В. приводить її текст російською мовою: «Клянусь бесприкословно выполнять приказы германских властей, в первую очередь бороться против жидо-большевизма от которого меня освободила Германская армия, для борьбы с жидо-большевизмом я отдам все свои силы и даже жизнь, если этого от меня потребует фюрер. Да здравствует Гитлер»(2).
Якщо у Західній Україні фізичне винищення євреїв було відтерміноване у часі, то в Центральній Україні воно було здійснене майже одразу після окупації. Типовим прикладом стала Біла Церква, яка була окупована 16 липня 1941 року. Уже 5 серпня того ж року на вулицях міста був розклеєний наказ управління бургомістра під № 4 такого змісту: «Пропонується всім євреям зрістом від 12 років чоловікам та жінкам, які проживають в м. Б.- Церкві та околицях Заріччя, Роток, Олександрія з’явитись 6/VIII – ц.р. о 8 ранку в управління бургомістра для реєстрації.
Ухиляння від реєстрації буде каратись за законом воєнного часу. Бургомістр»(3).
Швидше за все, текст наказу був перекладений з німецької або був написаний етнічним німцем. На це вказує використаний для позначення віку термін «зріст». Та, власне, бургомістрат, який був утворений за три дні до прийняття цього наказу, не мав права приймати подібні рішення самостійно. Це була сфера компетенції на той час польової жандармерії.
М.В. Томасевич так змальовував ці події: «Зареєстровані розділились на групи на чолі із старостами, які відповідали своїм життям за наявний склад і лояльну поведінку окремих осіб. Зареєстровані повинні були носити на рукавах розпізнавальні знаки у вигляді зірок [шестикінечна зірка Давида – авт.] і виходити щоденно на лісозаготівельні та інші роботи, не отримуючи за це ніяких харчів. Групи євреїв, направлених на роботу, загалом нараховували близько 300 осіб(4).»
Позбавлення євреїв з перших днів окупації будь-яких громадянських прав, якими в обмеженому обсязі продовжували користуватись інші категорії населення, шокувала більшість громадян та породила сум’яття у головах чиновників щойно сформованої місцевої влади. Запопадливий завідувач Узинського відділу громадських справ двічі звертається до однойменного відділу у Білій Церкві з питання чи можна реєструвати міжнаціональні шлюби(5).
Відповідав за реєстрацію євреїв Білої Церкви секретар поліції Д. Колоніус.
Томасевич М.В. характеризував його як жорстокого садиста. В минулому, за радянської влади, він був репресований і відбував покарання(6). Його основним завданням була обробка матеріалів на партійно-радянський актив та євреїв. Тобто, через нього здійснювалась підготовка до масового знищення останніх. Хоча вбивства євреїв мали місце вже з початку окупації. Так, О. Гончаренко наводить архівний документ, де йдеться про розстріл чотирьох євреїв у дворі будинку № 4 по вул. Торговій. За наказом німців їх стратив місцевий поліцейський.
Він же, будучи напідпитку, розповів своєму знайомому про участь у розстрілі комуністів і євреїв у лісі за передмістям Заріччя. Люди були доставлені сюди вантажівкою. Отримавши автомат, поліцай розстріляв три групи євреїв. В паузах між розстрілами він вживав спиртне. Опісля вони кожної ночі снилися йому(7).
Ще до середини серпня була розстріляна група із 20 – 30 євреїв у складських приміщеннях БРУМа [торговельно-складські приміщення; абревіатура означає – Білоцерківський районний універмаг – авт.]. Розстрілювали німці, але за словами Томасевича М.В., участь у розстрілі брали троє поліцейських на чолі із тодішнім начальником поліції Єльшиним. Був тут і комендант поліції, походженням із німців-колоністів, який, за чутками, довго жив у Німеччині, був членом німецької компартії, але, незважаючи на це, користувався необмеженою довірою у польової жандармерії. Підготовка і самі розстріли ніколи не обходилися без його участі(8) . Саме у нього були ключі від приміщення, де знаходились ув’язнені. Один із поліцейських, який брав участь у розстрілі цієї групи євреїв розповідав, що, коли він готувався до цієї акції, одна із приречених жінок звернулася до нього українською: «Що ви робите, чи є у вас серце. Ну, пам’ятайте, що ви нами розчиняєте, але ми вами замісимо» (9).
Масові розстріли відбулися 19 – 20 та 22 серпня 1941 року з прибуттям до Білої Церкви спеціального поліцейського загону – айнзацгрупи. Ці підрозділи були створені поліцією і службою безпеки ще до війни з Радянським Союзом. Кожна група складалася з чотирьох – п’яти айнзацкоманд (або зондеркоманд), чисельність яких коливалась від 500 до 1000 чол. Ці порівняно нечисленні групи фахових вбивць спромоглися за перші шість місяців війни знищити майже 500 000 чол., насамперед євреїв, а також українців, росіян, білорусів, циган та ін. Із чотирьох айнзацгруп, які мали забезпечувати «політичну безпеку» на території воєнних дій та в тилу, дві (айнзацгрупа «С» та «D») були направлені на Україну(10).
Масові страти відбувалися майже в кожному українському місті. Взагалі на Україні відомо не менше 250 місць, де проводилися масові розстріли. Головним місцем розстрілу у Білій Церкві був 7-й майданчик, розташований за містом. До війни тут була розквартирована військова частина. Приречених змушували зняти одяг, ставили на краю виритої ями і холоднокровно розстрілювали. І так шар за шаром яма наповнювалася людськими тілами. Іншим місцем масових розстрілів став 3-й майданчик. Затриманий у листопаді 1944 року поліцейський Шевченко Є.В. дав свідчення про те, що приблизно в кінці серпня 1941 року біля управління бургомістра під виглядом залучення їх до прибирання вулиць міста зібрали близько 700 осіб євреїв, серед яких були жінки, діти, літні люди. Їх оточили з двадцятеро поліцейських і повели на 3-й майданчик, який розміщувався за базаром, і в тирі їх усіх було розстріляно(11) .
Місцем розстрілу в Білій Церкві був також двір тюрми. В місті було дві тюрми, одна – на вул. Підвальній, інша – на Піонерській. В 1941 році функціонувала лише перша. Тут розстрілювали поодинці євреїв, а також тих арештованих, яких СД чи жандармерія вважали за потрібне знищити простіше і швидше(12).
Про один із таких епізодів свідчив Томасевич М.В. Під час допитів він розповів, що взимку 1942 року арештовані готували втечу. Про це стало відомо через зрадника, який сподівався таким чином заслужити собі звільнення. Після короткого розслідування трьох осіб було розстріляно на подвір’ї тюрми (13). У ці тюрми звозилися та приганялися бідолахи не лише з Білої Церкви, а й з сусідніх районів.
Той же Томасевич М.В. розповів, що розстріли проводилися гестапівцями або жандармами в залежності від того, за ким значився засуджений. Проте траплялось, що розстріл здійснював слідчий з політичних справ Б. Сухаревський. Він сам говорив, що розстріляв на подвір’ї тюрми двох євреїв (14).
Зазвичай допит заарештованих поодиноких євреїв проводив секретар поліції Колоніус. «Допит супроводжувався садистським знущанням над арештованим. – згадував Томасевич М.В. – Колоніус терпіти не міг євреїв. Він виходив із себе, його по-звірячому вирячені на лоба очі вилізали із орбіт ще більше, він кричав і, якщо арештований робив найменшу спробу заперечувати, Колоніус бив його по обличчю гумовою трубкою. Закінчивши «допит», він, як правило, увечері, іноді дуже пізно, у супроводі поліцейського відводив свою жертву до приміщення, що розміщалося на розі Рокитнянської і Торгової вулиць, звідки ніхто із заарештованих не повертався»(15).
Іншим разом М.В Томасевич став свідком допиту одного арештованого єврея. Колоніус витягнув у нього із кишені записника, де був перелік населених пунктів, і запропонував йому написати, що там знаходяться комуністичні осередки. Після цього він самовдоволено посміхаючись, показував запис у блокноті і говорив: «Ось вам шпигун. Він відвідав цілий ряд сіл і мав тісний зв’язок з партійними організаціями». Насправді ж, як з’ясувалося, цей чоловік був військовополоненим, який з Лівобережжя пробирався до себе додому в Рокитнянський район на Київщині. Перелік у блокноті населених пунктів – це його маршрут, а приписку про те, що тут знаходяться комуністичні осередки, він зробив на пропозицію Колоніуса, який хотів нібито звірити почерк(16).
З перших днів окупації за «порядок» у місті в першу чергу відповідала польова жандармерія, якій підпорядковувалася поліція. З просуванням сил вермахту далі на схід, у грудні 1941 року польова жандармерія вибула з Білої Церкви. На зміну їй прийшла фельдкомендатура. Саме в її стінах вирішувалися долі арештованих. Там проводились допити, вівся облік, приймалися рішення про розстріл(17).
Міста першими пізнали, що таке расова політика гітлерівців. 29-30 вересня в Києві було страчено близько 34 тисяч євреїв. Якась кількість уцілілих спробувала переховатися у родичів, чи довоєнних знайомих у містечках та селах. Їх виловлювали по дорогах, арештовували, а далі чекало одне… Дехто на цьому ще й наживався. Ходили чутки, що начальник Узинської поліції виловлював євреїв на дорогах під час ночівлі, але за золоту монету в 5 карбованців звільняв арештованого, щоб наступного дня знову його арештувати й отримати новий викуп(18).
В архівах збереглися списки євреїв, які знаходилися в тюрмі станом на 23 грудня 1941 року. Всього їх було на той час 36 особи. Із них 12 чоловіків, серед яких найстаршому було 75 років, а наймолодшому – 19. 24 жінки, найстаршій з яких було 51 рік, наймолодшій – 10(19).
Коли в тюрмі кількість арештованих євреїв досягала 20 осіб, з’являлися німці із фельдкомендатури й на автомашині відвозили на 7-й майданчик, де й розстрілювали. Такі періодичні розстріли були в останні місяці 1941 року та січні–лютому 1942 -го(20).
Одним із завдань допоміжної поліції було виявлення євреїв. На початку окупації поліція розміщалась у приміщенні бургомістра, на нижньому поверсі в одній великій кімнаті. В цій же будівлі розміщалась й німецька польова жандармерія (21).
В державному архіві Київської області зберігся звіт про діяльність поліції від 16 грудня 1941 року за підписом Д. Колоніуса. В ньому йшлося про те, що на той час в Білій Церкві проживало три єврейки і троє єврейських дітей. Але були ще й такі, що мали українські паспорти. Зокрема, дружина відомого комуніста, завідувача торговим відділом у радянські часи Яблонського. «У свій час, – доповідає Д. Колоніус, – вона була направлена до доктора Гільда, але він знайшов, що доказів того, що Яблонська українка не досить»(22).
Інформацію про вцілілих євреїв збирали через завербованих таємних агентів та населення. У матеріалах справи Томасевича М.В. є свідчення агента Шутенка І.В., який видав поліції трьох жінок-єврейок, яких невдовзі німці розстріляли(23).
Зазначимо, що самого Шутенка І.В. після арешту в 1944 році було заарештовано і засуджено до вищої міри покарання – розстрілу, яка згодом була замінена виселенням на каторжні роботи строком на двадцять років з поразкою у політичних правах на 5 років(24).
Знаходилися й донощики серед населення, які добровільно виконували розпорядження гітлерівців, бажаючи вислужитися перед ними. Так, Томасевич М.В. свідчив про те, що навесні 1942 року до нього явився із заявою власник ресторану № 1, який був розміщений на вокзалі. В заяві він вказував на те, що комірницею ресторану працює єврейка Відман. Він застерігав поліцію про небезпеку її перебування на цій роботі, оскільки на залізничній станції скупчуються військові ешелони за якими можна вести спостереження і в потрібний момент сигналізувати «жидо-більшовицькій розвідці»(25) .
В кінці лютого 1942 року, з появою в місті жандармерії на чолі з лейтенантом Фішером та майстром Траубом, переслідування євреїв раптом припинилося. Їм було дозволено жити в місті в районі базару, де для них відводились певні будинки (26). Сюди ж поселились і звільнені з тюрем та інших місць ув’язнення, а також ті хто переховувався деінде.
Поліція, за наказом жандармерії, запровадила облік всіх євреїв, котрі проживали у місті. Так продовжувалось до половини чи до кінця березня 1942 року, коли жандармерія дала місцевій поліції наказ негайно заарештувати всіх євреїв. Тоді було ув’язнено близько ста осіб.
До обох білоцерківських тюрем почали приводити євреїв і з інших районів.
Обидві тюрми скоро переповнились. Невдовзі кількість в’язнів подвоїлась за рахунок українців, які мали родинні зв’язки з євреями аж до третього покоління. Це викликало у поліції сумніви, згадував Томасевич М.В. Але начальник жандармерії Фішер, особисто перевіривши списки, заявив, що українці, які мають кровний зв'язок з євреями, згідно з циркулярами та расовою політикою Німеччини підлягають фізичному знищенню. На другий чи третій день після цього, арештовані у супроводі поліцейських та жандармів були доставлені на 7-й майданчик. Очевидець подій згадував, що машини грузли у весняній багнюці, то ж людей вивантажили з них і пішки погнали до місця розстрілу. Там німець-кат наказав своїм жертвам лягти долілиць на трупи, Що лежали ярусами, а потім, йдучи по краю виритого котловану, стріляв у них зверху. Кількість розстріляних тоді становила близько п’ятисот осіб. Рили могили-котловани й закопували розстріляних військовополонені з білоцерківського табору(27).
Тієї ж весни 1942-го до Білої Церкви звезли євреїв з усього округу, яким вдалося до цього часу вижити. Серед двохсот осіб були жінки, діти, літні люди. Вже за добу до розстрілу їм було наказано повністю роздягнутися. Як й інших, їх вивезли за місто на 7-й майданчик, де всіх розстріляли(28).
Характеризуючи загальну кількість жертв серед євреїв міста та його околиць, М.В. Томасевич називає цифру п’ять тисяч осіб, серед яких було близько трьох тисяч жінок та дітей(29) .
Затриманий Томасевич М.В. був у Житомирі у вересні 1944 року. По завершенню слідства його справа розглядалась військовим трибуналом військ НКВС у приміщенні Білоцерківського міськвідділу НКДБ без участі сторін захисту та звинувачення. Одночасно трибунал розглядав справи ще шести поліцейських та начальника Білоцерківської біржі праці Джими М.Ф. (30)
Томасевич М.В. був засуджений по ч.І Указу Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 року до вищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією майна. Така ж доля ще п’яти поліцейських. Одному із них, Кравцю К., Військова колегія Верховного Суду СРСР від 30.05.1945 року замінила розстріл на каторжні роботи строком двадцять років із поразкою у правах на п’ять років. Такий же вирок був винесений Джимі М.Ф. Ця ж судова інстанція дала розпорядження про місце встановлення повнолітніх членів сімей засуджених та вчинення до них репресій (31).

Бурлака С.І., канд. істор. наук


1) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.35, 35 зв.
2) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.64.
3) ДАКО. – Ф.2225.- Оп.1. – Спр.1. – Арк.63.
4) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.132.
5) ДАКО. – Ф.2225.- Оп.1. – Спр.555. – Арк.20.
6) Там само. – Арк.110.
7) Гончаренко О.М. Нацистський геноцид євреїв Білої Церкви. Факти та наукові інтерпретації // Юр’ївський літопис. – 2006. – № 5. – С. 35.
8) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.132.
9) Там само. – Арк. 133.
10) Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації XIX – XIX ст.: [Навч. Посіб. для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студ. іст. ф-тів, вузів, вчит.]. – К.: Генеза, 2000. – С.360.
11) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.186.
12) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.134.
13) Там само. – Арк.133 зв.
14) Там само. – Арк.134.
15) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.134 – 134 зв.
16) Там само. – Арк.135.
17) Там само. – Арк.135.
18) Там само. – Арк.135 зв.
19) ДАКО. – Ф.2225.- Оп.1. – Спр.2. – Арк.118.
20) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.135 зв
21) Там само.
22) ДАКО. – Ф.2331.- Оп.1. – Спр.22-а. – Арк.6.
23) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.185.
24) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.3. – Арк.248 – 248 зв.
25) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.40.
26) Там само. – Арк.135 зв.
27) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.136 зв. – 137.
28) Там само. – Арк.108 зв. – 109.
29) Там само. – Арк.133.
30) Там само. – Арк.144 зв.
31) ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.55733. – Т.1. – Арк.249 зв.

 

Навчально-виховний комплекс "Міцва-613"